З 90-х років XX століття Інтернет поступово ставав основним каналом пересилання інформації та дистрибуції об'єктів авторського права. Реагуючи на розвиток інформаційних технологій і бажаючи дотримати баланс між правами авторів та інтересами суспільства, Дипломатична конференція Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) у Женеві 20 грудня 1996 прийняла Договір ВОІВ з авторського права (Договір з авторського права).
На виконання норм Договору з авторського права в 1998 році в США був прийнятий Закон про авторське право в цифрову епоху (англ. Digital Millennium Copyright Act, DMCA). Цей закон був розроблений, в тому числі, в інтересах голлівудських компаній і підприємств звукозаписної індустрії, бажаючих попередити масові порушення авторських прав з використанням нових цифрових технологій. Хоча з точки зору балансу між інтересами суспільства та бізнесу закон оцінюють неоднозначно, вважається, що частина II DMCA - обмеження відповідальності за порушення авторських прав в Інтернеті - привнесла значний внесок у розвиток таких інтернет-гігантів, як Google, Facebook, Youtube та інші.
Цією частиною DMCA були внесені зміни до глави 5 титулу 17 Зводу законів США, що встановлює засоби правового захисту проти порушення авторських прав. Закон встановив так званий режим «повідомлення-видалення» для компаній, що надають послуги передачі і зберігання даних, доступу до Інтернету. Постачальники вищезазначених послуг звільняються від відповідальності за порушення авторських прав, що відбулося шляхом передачі об'єктів авторських прав за допомогою таких послуг. Наприклад, інтернет-провайдер не несе відповідальності за порушення авторських прав шляхом несанкціонованої передачі через його мережу об'єктів авторського права. Також відповідальність не несуть і сервіси, існуючі на основі користувальницького інформаційного матеріалу, такі як соціальні мережі (Facebook, Twitter, LinkedIn), сервіси відео-хостингу (Youtube, Vimeo).
Видалення з поля
Для захисту прав авторів була введена процедура «повідомлення-видалення», згідно з якою обмеження відповідальності не діє для посередників у передачі даних, якщо після сповіщення про порушення авторських прав вони видалять або заблокують доступ до таких матеріалів. Так, якщо користувач Youtube розмістить на ньому відео, авторське право на яке належить третій особі, він не несе відповідальності за порушення авторських прав. Відповідальність несе користувач, що розмістив відео. Але якщо правовласник звернеться до Youtube c сповіщенням про порушення його прав, останній зобов'язаний видалити матеріал, інакше буде нести відповідальність за порушення авторських прав. Одним з додаткових умов для обмеження відповідальності постачальника послуг є його необізнаність про те, що розміщена інформація порушує авторські права третіх осіб і він не отримує безпосередній матеріальної вигоди від дій, що порушують чужі авторські права.
Таким чином, був створений саморегулюючий правовий механізм, що формує баланс у вигляді розвитку нових інформаційних послуг між інтересами суспільства та суб'єктами авторського права. Однак зловживанням в даному випадку могло б стати необґрунтоване звернення до онлайн-ресурсу з вимогою видалити контент, що нібито порушує права заявника. Для попередження подібних ситуацій були введені правила, що по-перше, зобов'язують скаржника у своєму зверненні підтверджувати під страхом покарання за лжесвідчення, що він діє з сумлінних спонукань, а інформація відповідає дійсності, по-друге, запроваджено відповідальність за недостовірну інформацію. Так, особа, яка навмисно спотворює факти, відповідає за будь-які збитки, включаючи гонорари адвокатам, понесені особою у зв'язку з видаленням матеріалів, що нібито порушують авторські права третіх осіб.
У 2007 році американська медіа компанія Viacom подала позов до Youtube з вимогою відшкодувати більше одного мільярда доларів збитків, понесених внаслідок того, що Youtube дозволяє користувачам завантажувати на свій сервіс відео без згоди позивача. Viacom стверджувала, що понад 150 тисяч відео з її програмами були завантажені на Youtube і переглянуті користувачами більше 1,5 мільярда разів. У 2010 році суд відхилив позов Viacom на тій підставі, що спільного знання про факт завантаження несанкціонованого контенту недостатньо для залучення останнього до відповідальності. Також, на думку суду, не можна змусити Youtube перевіряти всі файли відео на предмет дотримання авторських прав, так як це суперечить духу DMCA. На даний момент рішення розглядається апеляційним судом.
Хто винен?
В українському законодавстві це питання до цих пір не врегульоване. Існує загальне розуміння, що інтернет-провайдери та реєстратори доменних імен не відповідають за порушення авторських прав при використанні їх послуг. Однак щодо веб-сервісів, таких як відеохостінги, форуми, соціальні мережі, за аналогією поки діє підхід, визначений у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» № 1, що встановлює відповідальність власника веб-сайту поряд з автором.
Проект закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо захисту авторського права і суміжних прав у мережі Інтернет» (Проект) (у стадії громадського обговорення до 1 липня 2013 року) побудований зовсім на іншому принципі. Відповідно до Проекту, вирішувати, чи порушують матеріали, розміщені на веб-сайті, авторські права третіх осіб, буде Державна служба інтелектуальної власності. Якщо запропонований механізм буде запущений, складеться ситуація, аналогічна ситуації з кількістю заяв про реєстрацію баз персональних даних, з якими досі не в змозі впоратися відповідний державний орган. Тому зважаючи експоненціального зростання кількості інформації в Інтернеті єдино можливим варіантом гарантії дотримання авторських прав в довгостроковій перспективі є встановлення саморегулюючого правового механізму, успішно існуючого вже більше десяти років у США та деяких європейських країнах.
Богдан Боровик - партнер МЮФ BEITEN BURKHARDT, м. Київ
