Банкрутство є однією з юридичних підстав ліквідації суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи.
Порядок та умови визнання суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задовольнити претензії кредиторів регулює спеціальний Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство). Цей Закон встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.
Окремі відносини щодо провадження у справах про банкрутство регулюються також ГПК України, ЦК та ГК України, іншими законодавчими актами.
Суб'єктами банкрутства (банкрутами) нині чинний Закон про банкрутство визнає не лише юридичних осіб, як це було раніше (під час дії Закону про банкрутство від 14 травня 1992 р.). а й фізичних осіб, що зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності.
Порядок банкрутства суб'єкта підприємницької діяльності - громадянина передбачений статтями 47-49 названого Закону про банкрутство.
Слід зазначити, що до останнього часу наведені статті закону практично не застосовувалися, лише в поодиноких випадках до господарських судів зверталися із заявами про порушення провадження у справі про банкрутства громадянина-підприємця.
У зв'язку із критичною ситуацією на ринку нерухомості, наслідками негативного впливу кризи на платоспроможність громадян, які отримали в банківських установах кошти за кредитними договорами, у тому числі в іноземній валюті, для придбання нерухомості, споживчих товарів, на здійснення підприємницької діяльності тощо, такі громадяни обрали шлях звільнення від зобов'язань за кредитними договорами через списання боргів у рамках провадження у справі про банкрутство, порушеної на підставі статей 47-49 Закону про банкрутство.
Відповідно до приписів ст. 53 ЦК України, ст. 128 ГК України фізична особа - підприємець може бути визнана банкрутом, якщо вона неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням нею підприємницької діяльності. Процедура банкрутства може бути застосована лише до громадян, які набули статусу підприємця.
Із норм чинного законодавства вбачається, що справа про банкрутство в порядку Закону про банкрутство може бути порушена лише відносно суб'єкта підприємницької діяльності (у тому числі відносно фізичної особи, що має такий статус та зареєстрована в установленому законом порядку). При цьому, з урахуванням положень ч. 3 ст. 6 Закону про банкрутство, яка визначає підстави порушення справи про банкрутство, однією із умов порушення та здійснення провадження у справі є наявність у такого боржника, саме як у суб'єкта підприємницької діяльності, в обов'язковому порядку незадоволених протягом визначеного в Законі про банкрутство строку грошових зобов'язань перед кредиторами. Тобто, вимоги кредиторів, що покладаються в основу кредиторських вимог у заяві про порушення справи про банкрутств боржника - фізичної особи, мають бути пов'язані із здійсненням такою особою підприємницької діяльності.
Отже, законодавець визначив сферу застосування закону, обмеживши її суб'єктами підприємницької діяльності, при цьому фізичні особи - підприємці, що мають заборгованість, яка не пов'язана з веденням підприємницької діяльності, не підпадають під сферу регулювання наведеного Закону та не можуть бути суб'єктами банкрутства відповідно до положень Закону про банкрутство.
Разом з тим, при здійсненні провадженні у справи про банкрутство фізичної особи - підприємця, порушеної в порядку ст. 47 Закону про банкрутство, виникають проблемні питання, не врегульовані нормами чинного законодавства про банкрутство.
Згідно з приписами ч. 2 ст. 47 Закону про банкрутство правом на ініціювання справи про банкрутство наділені боржник та кредитор (за винятком зобов'язань особистого характеру).
Боржник може звернутись до суду у разі його неплатоспроможності (ч. 3 ст. 6 Закону) або при загрозі неплатоспроможності (ч. 5 ст. 7 Закону).
Щодо кредиторів, то справа про банкрутство порушується судом в порядку ч. 3 ст. 6 Закону про банкрутство за заявою лише тих кредиторів, вимоги яких пов'язані із здійсненням боржником підприємницької діяльності, всі інші кредитори (за зобов'язаннями особистого характеру) мають право заявляти свої вимоги в процесі провадження справи про банкрутство.
За загальним правилом справа про банкрутство за заявою кредитора порушується господарським судом за наявності підстав, передбачених у ч. 3 ст. 6 Закону про банкрутство. Цими підставами є підтверджені відповідними документами фактичні дані про те, що вимоги кредитора (кредиторів), які подали таку заяву, є безспірними; боржником прострочено тримісячний строк виконання свого зобов'язання перед ініціюючим справу кредитором (кредиторами); сукупний мінімальний розмір вимог ініціюючо-го кредитора (кредиторів) становить не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.
Відповідно до ч. 4 ст. 48 вказаного Закону про банкрутство, якщо у встановлений ч. 2 цієї статті строк громадянин-підприємець не подав доказів задоволення вимог кредиторів і в зазначений строк не укладено мирової угоди, господарський суд визнає громадянина-підприємця банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.
Процедура санації для фізичної особи - підприємця законом не передбачена.
З дня прийняття господарським судом постанови про визнання фізичної особи - підприємця банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури вважаються такими, що настали, строки виконання зобов'язань громадянина-підприємця. Припиняється нарахування неустойки, процентів та інших фінансових санкцій за всіма зобов'язаннями громадянина-підприємця; припиняється стягнення з громадянина-підприємця за виконавчими документами тощо.
Копію постанови про визнання фізичної особи - підприємця банкрутом та інформацію про відкриття ліквідаційної процедури господарський суд направляє всім відомим кредиторам із зазначенням строку для пред'явлення кредиторами вимог.
Публікація оголошення про визнання боржника банкрутом, як у загальній процедурі ліквідації підприємства, не здійснюється.
Однак, проблемним є виявлення всіх кредиторів, оскільки у більшості випадків боржник про існування реальних кредиторів не повідомляє, сподіваючись на погашення в рамках справи про банкрутство вимог цих кредиторів. Так, боржник вважає, що у ліквідаційній процедурі судом будуть скасовані обмеження щодо розпорядження майном, які були накладені у зв'язку із передачею майна у заставу (іпотеку) банку, що в подальшому позбавить банк можливості звернути стягнення на це майно.
Таким чином, боржник-підприємець шляхом недобросовісного використання положень Закону про банкрутство намагається уникнути виконання кредитних зобов'язань перед банками.
В той же час, слід відмітити, що за приписами ст. 48 Закону про банкрутство реалізації підлягає все майно, за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернуто стягнення.
Кошти, отримані від продажу майна громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, а також наявні у нього кошти у готівковій формі вносяться на депозитний рахунок нотаріальної контори та використовуються за рішенням господарського суду, який визнав громадянина-підприємця банкрутом. Вимоги, забезпечені заставою, задовольняються в третю чергу відповідно до встановленої черговості. За недостатністю коштів на депозитному рахунку нотаріальної контори для повного задоволення всіх вимог однієї черги кошти розподіляються між кредиторами відповідної черги пропорційно сумам їх вимог.
Згідно з ч. 2 ст. 49 Закону після завершення розрахунків з кредиторами громадянин-підприємець, визнаний банкрутом, звільняється від подальшого виконання вимог кредиторів, що були заявлені після визнання громадянина-підприємця банкрутом, за винятком вимог, передбачених абз. 2 цієї частини (вимоги кредиторів щодо відшкодування шкоди, заподіяної життю та здоров'ю громадян, вимоги щодо стягнення аліментів тощо).
Виходячи з аналізу статей 47-49 Закону про банкрутство стосовно громадянина-підприємця відсутня норма, аналогічна ч. 2 ст. 14 Закону про банкрутство щодо граничного строку подання заяв та погашення вимог, які не були заявлені.
Частиною 3 ст. 49 Закону про банкрутство встановлено, що у разі визнання громадянина-підприємця банкрутом за заявою кредитора протягом п'яти років після завершення розрахунків з кредиторами, такий громадянин-підприємець не звільняється від подальшого виконання вимог кредиторів. Незадоволені вимоги кредиторів можуть бути заявлені в порядку, встановленому цивільним законодавством України.
Втім, положення ст. 49 Закону про банкрутство не є однозначними. По-перше, з наведеної норми ч. 3 ст. 49 Закону вбачається, що означені п'ять років стосуються лише випадків, коли провадження у справі було порушено за заявою кредитора. Тобто, у разі порушення провадження за заявою боржника ця норма не застосовується. По-друге, абз. 3 ч. 3 ст. 49 Закону стосується тільки особистих вимог, визначених в абз. 2 ч. 2 ст. 49 Закону, однак можна дійти висновку, що застосування цієї норми можливе до всіх інших кредиторів, які не заявили свої вимоги у процедурі банкрутства.
Прогалини та суперечності в законодавстві, пов'язані із процедурою банкрутства громадянина-підприємця, потребують вивчення та врегулювання, а також надання відповідних рекомендацій із застосування.
