Позовна давність, на перший погляд, здається далеко не найскладнішим з інститутів цивільного права, тому навіть дивно, скільки спірних і неоднозначних моментів виникає у практиці її застосування господарськими судами.
З моменту набрання чинності нового Цивільного кодексу (ЦК) України скоро пройде десятиліття, а узагальнюючого роз'яснення з практики застосування норм ЦК України в частині позовної давності до червня 2013 року не існувало.
Роз'яснення Вищого арбітражного суду України № 01-6/438 від 16 квітня 1993 року з подальшими доповненнями нехай і було досі дійсним, але про нього благополучно забули, оскільки практично не залишилося спірних правовідносин, до яких застосовувалося б проаналізоване законодавство.
У таких умовах дуже своєчасним стала поява постанови пленуму Вищого господарського суду України (ВГСУ) «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29 травня 2013 року № 10 (постанова № 10) , в якій можна знайти чимало відповідей на спірні питання, раніше вирішуваних судами за принципом «коли як». На даний момент постанова № 10 вже активно береться на озброєння учасниками господарських спорів.
Поспішати не треба
Позовна давність - чи не перший аспект, на який звертають увагу представники відповідача при підготовці до справи. При виявленні факту, що термін позовної давності минув, відповідач, як правило, негайно заявляє про це, а суд, визначивши обґрунтованість такої заяви, негайно приймає рішення про відмову в задоволенні позову, утримуючись від будь-яких інших процесуальних дій і докладного вивчення матеріалів справи «по непотрібності».
Однак ВГСУ на цей рахунок іншої думки.
Як зазначено в пункті 2.2 постанови № 10, за змістом частини 1 статті 261 ЦК України позовна давність застосовується тільки за наявності порушення права особи. Таким чином, перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з'ясувати і вказати в рішенні, чи порушено право чи охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі якщо таке право або інтерес не порушені, суд відмовляє у позові на підставі його необґрунтованості. І тільки якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність минула і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє у позові у зв'язку із закінченням позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску.
Оскільки для визначення того, чи порушено право чи охоронюваний законом інтерес позивача, суду необхідно дослідити докази і з'ясувати обставини справи, виходить, що навіть за наявності заяви сторони про застосування позовної давності суд не може прийняти рішення про відмову в позові без такого дослідження і з'ясування.
Якщо ж суд визначить, що позов безпідставний, то повинен відмовити в його задоволенні у зв'язку з необґрунтованістю і, відповідно, відмовити в задоволенні заяви відповідача про застосування позовної давності.
Термін з необережності
Законодавство не позбавляє сторони угоди права збільшити термін позовної давності, встановлений законом. На практиці таке збільшення найчастіше проявляється у вигляді окремого пункту (статті) господарського договору, в якому чітко вказана узгоджена сторонами позовна давність. Однак, на думку ВГСУ, угода про збільшення позовної давності може мати і менш формальну форму.
Як зазначено в пункті 3.3 постанови № 10, умова про збільшення позовної давності може міститися як в договорах купівлі-продажу, поставки, надання послуг і т.д., так і в окремому документі або листах, телеграмах, телефонограмах та інших документах, якими обмінювалися сторони і які повинні однозначно свідчити про досягнення згоди сторін про збільшення строку позовної давності.
Таким чином, навіть офіційне ділове листування може бути доказом збільшення позовної давності, якщо згода про це сторін виявляється з неї досить чітко. У зв'язку з цим не виключені випадки, коли в процесі розгляду господарських справ буде з'являтися «давно забута» кореспонденція, в якій представники сторін з необережності згадували про збільшені строки позовної давності.
Втім, хоча в постанові № 10 про це прямо не сказано, відповідач все ж має шанси спростувати допустимість таких доказів, керуючись загальними положеннями законодавства та положеннями договору (за їх наявності) про те, що зміна договору проводиться в тій же формі, що й договір (як правило, у формі додаткової угоди, підписаної уповноваженими представниками та скріпленого печатками сторін).
В абзаці 2 пункту 3.3 постанови № 10 ВГСУ також присік поширені спроби тлумачити стандартне положення практично будь-якого господарського договору про те, що він «діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань», як умову про збільшення позовної давності або навіть про повне її виключення.
Несподіване продовження
Крім загальних питань, ВГСУ зупинився і на нюанси обчислення позовної давності в окремих видах правовідносин. Вельми цікавою виявилася позиція пленуму за позовами до перевізників у сфері господарювання.
Статтю 315 Господарського кодексу (ГК) України, яка регламентує дане питання, раніше прийнято було тлумачити таким чином, що при фактичному застосуванні претензійної процедури позовна давність відраховується від дати надання відповіді на претензію (або від дати закінчення терміну на надання такої відповіді), а якщо позивач не скористався своїм правом на пред'явлення претензії, то позовна давність відраховується від дати виникнення підстав для пред'явлення позову (тобто від дати, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав).
Але в пункті 4.7.1 постанови № 10 пленум ВГСУ витлумачив норми статті 315 ГК України іншим чином: перебіг позовної давності починається після закінчення строку пред'явлення претензії і терміну її розгляду (частина 2 і частина 3 статті 315 ГК України ) незалежно від того, чи пред'являлась відповідна претензія перевізнику.
Іншими словами, до встановленої законом позовної давності (один рік згідно частини 3 статті 925 ЦК України) або більш тривалої позовної давності, встановленої договором перевезення, замовник, який не пред'являв претензію, може додавати відповідні терміни (обидва цих терміна плюсуються):
- Строк пред'явлення претензії - шість місяців, а щодо штрафів і премій - 45 днів;
- Термін розгляду претензії - три місяці, для змішаних перевезень - шість місяців, а щодо штрафів і премій - 45 днів.
Так як правила обчислення позовної давності не можуть бути змінені сторонами угоди (про це ВГСУ нагадує в абзаці 2 пункту 4.3 постанови № 10), будь-які договірні застереження з цього приводу марні.
Гречковський Іван - адвокат «Адвокатського бюро Гречковського» , м. Київ
