Мова в Листі йде про Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання господарських зобов'язань» від 2 жовтня 2012 № 5405-VI (Закон). Закон, що вступив в дію 4 листопада 2012 року, формально змінив не тільки процесуальні, але і матеріально-правові норми (зміни внесено, зокрема, до Цивільного кодексу (ЦК) України, Господарський кодекс (ГК) України), проте фактично має суто процесуальну суть.
Як відомо, можливість визнання недійсним кредитного договору або договору застави є «ахіллесовою п'ятою» банків, що надають кредити під заставу майна. У
судовій практиці відомо чимало випадків, коли позичальник, що заборговував банку, знаходив формальні підстави для визнання недійсним кредитного договору (договору застави). Після визнання недійсним договору, що встановлює забезпечення виконання зобов'язання у вигляді застави, боржник не повертав гроші, а банк позбавлявся можливості задовольнити свої вимоги за рахунок предмета застави.
Закон, прийнятий, ймовірно, не без участі банківського лобі, спрямований на захист інтересів фінансово-кредитних установ в подібних ситуаціях. Статтею 86 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України в редакції Закону і новою статтею 1057-1 ЦК України встановлено, що якщо буде визнано недійсним кредитний договір, зобов'язання позичальника по якому забезпечені заставою, або окремий договір застави, яким забезпечується виконання позичальником зобов'язання за кредитним договором, то суд, який розглядає справу, за заявою сторони зобов'язаний накласти арешт на заставлене майно. Арешт знімається в разі, якщо протягом 30 днів боржником, як це визначено частиною 1 статті 216 ЦК України, буде здійснено повернення отриманих за кредитним договором грошових коштів - у противному випадку на арештоване майно може бути звернене стягнення.
Раніше банки, які в процесі про визнання договору недійсним виступали в ролі відповідача, були позбавлені формальної можливості вимагати накладення арешту на заставне майно боржника ні в якості запобіжного заходу у відповідності з нормами статей 431-432 ГПК України, ні в якості засобу забезпечення позову відповідно до статті 67 ГПК України, так як процесуальні норми однозначно вказують на те, що така вимога може виходити лише від позивача, а не від відповідача.
Законодавчі зміни викликали певні зауваження формально-теоретичного характеру. Зокрема, Головне юридичне управління Верховної Ради України у своїх зауваженнях до законопроекту № 11029, який у підсумку став Законом, звертало увагу, що для господарського судочинства, як і для інших видів судочинства, не є характерним одночасне прийняття рішення і винесення визначення, як це передбачено статтею 1057-1 ГК України. Однак ці зауваження парламентських юристів-таки не стали перешкодою для прийняття законопроекту в другому читанні та в цілому.
Немає сумнівів, що практична реалізація законодавчих нововведень з боку банківських установ не змусить себе чекати. Правда, скористатися «усіма принадами» Закону можна буде лише в тому випадку, якщо кредитний договір або договір застави, визнаний недійсним, укладений після 4 листопада 2012 року, на що ВГСУ звертає увагу в пункті 4 Листа.
Говорячи про Закон, не можна обійти увагою один вельми цікавий нюанс. З моменту включення законопроекту № 11029 до порядку денного Верховної Ради України цей законопроект пропонувався виключно як захід впливу на недобросовісних боржників - суб'єктів господарської діяльності, про що говорить, крім усього іншого, зміст Пояснювальної записки до нього («На сьогодні в Україні широке розповсюдження отримали випадки ухилення підприємств (позичальників - юридичних осіб) від виконання своїх зобов'язань за кредитними договорами шляхом використання прогалин у чинному законодавстві» - з таких слів починається Пояснювальна записка).
Текст законопроекту до першого читання цілком відповідав задекларованим авторами цілям - він передбачав, що накладення арешту на заставне майно відповідно до статті 1057-1 ЦК України застосовується по відношенню до позичальників - юридичним особам та фізичним особам - підприємцям.
Однак під час підготовки проекту до другого читання частину 6 статті 1057-1 ЦК України виявилася незрозумілим чином «загублена». У результаті зміст горезвісної статті набуло іншу форму, в якій у підсумку і було залишено.
Проаналізувавши зміст остаточного варіанту статті 1057-1 ЦК України, необхідно констатувати, що вона може бути в рівній мірі застосована як до позичальників - суб'єктів господарської діяльності, так і до інших фізичних і юридичних осіб, у тому числі не можна виключати і можливість її застосування в площині цивільного судочинства.
Чи стався даний конфуз навмисно, або ж це просто недогляд парламентаріїв на стадії законопроектної роботи - невідомо. Втім, версія з недоглядом дещо тьмяніє, якщо враховувати, що Головне юридичне управління парламенту у пункті 3 своїх згаданих вище зауважень звертало увагу народних депутатів на невідповідність між назвою законопроекту (в якому фігурує слово «господарських») і його кінцевим змістом. Однак невідповідність усунуто не було.
На ні і суду немає
Одночасно з врегулюванням процесуальних питань, пов'язаних з арештом заставного майна, Закон торкнувся і іншого питання, що стало традиційно важливим для банків. А саме - щодо прав та повноважень кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника (тобто, як правило, банків) у процедурі банкрутства.
Як і слід було очікувати, внесені зміни спрямовані на зміцнення позицій забезпечених кредиторів в процедурі банкрутства та усунення законодавчих прогалин, які сприяють використанню процедури банкрутства в різних недобросовісних схемах, спрямованих проти кредиторів.
Так, в статтю 94 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» у редакції Закону України від 22 грудня 2011 року № 4212-VI (Закон про банкрутство) внесено зміни, згідно з якими керівник боржника має право подати заяву про порушення справи про банкрутство з метою проведення керівником процедури санації лише в тому випадку, якщо план санації узгодять всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою (незалежно від суми їхніх вимог і розміру частки цих вимог у загальній масі).
Також із статей 30 і 80 Закону про банкрутство виключені положення, що дозволяють судам затверджувати плани санації та мирові угоди в рамках процедури банкрутства, якщо забезпечені кредитори не погодили такий план (угоду).
Таким чином, відсутність ясно вираженої письмової згоди всіх забезпечених кредиторів стане непереборною перешкодою для мирного завершення процедури банкрутства. Варто, однак, враховувати, що, як зазначив ВГСУ у пункті 6 свого Листа, ці норми будуть діяти лише щодо тих справ про банкрутство, провадження в яких відкрито після набрання чинності нової редакції Закону про банкрутство - з 19 січня 2013 року.
Артем Болдирєв
