ВСУ вніс ясність у питання визнання придбаних корпоративних прав одного з подружжя об’єктом права спільної сумісної власності

До питання про правовий режим внесків до статутного фонду юридичної особи, здійснених за рахунок спільної сумісної власності подружжя, а також необхідності згоди другого з подружжя на розпорядження відповідною часткою у статутному фонді підприємства була завжди прикута увага юридичної спільноти.

Конституційний Суд України (КСУ) у рішенні від 19 вересня 2012 року (справа щодо офіційного тлумачення положення частини 1 статті 61 Сімейного кодексу (СК) України) прийшов до висновку про те, що статутний капітал і майно приватного підприємства, сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об’єктом їх спільної сумісної власності.

Після прийняття вищезазначеного рішення КСУ дискусії та обговорення навколо цього питання розгорілися з новою силою.

Зокрема, багатьох цікавило, яку правову позицію з цього приводу висловить Верховний Суд України (ВСУ) з урахуванням ряду обставин.

По-перше, позиція КСУ, представлена ним у рішенні від 19 вересня 2012 року, суперечить позиції ВСУ, викладеної ним у постанові Пленуму «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11. Так, у пункті 28 постанови Пленуму ВСУ зазначено, що внесок до статутного фонду господарського товариства не є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

По-друге, у рішенні КСУ йдеться про приватне підприємство, а як відомо, найпоширенішою організаційно-правовою формою ведення бізнесу на Україні є саме товариство з обмеженою відповідальністю. У зв’язку з цим виникає питання: чи можна поширювати висновки КСУ, зроблені ним стосовно приватного підприємства, також і на товариство з обмеженою відповідальністю?

І по-третє, актуальність висловлювання ВСУ своєї правової позиції з даного питання обумовлена також і тим, що відповідно до частини 2 статті 214 Цивільного кодексу України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов’язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 355 цього Кодексу.

Всі крапки над і в цьому питанні поставив ВСУ у своїй постанові від 3 липня 2013 року. Предметом розгляду по даній справі був позов одного з подружжя до іншого про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі.

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що один з подружжя під час перебування у шлюбі придбав майнові (корпоративні) права як учасник господарського товариства, однак уклав договір купівлі-продажу без згоди позивача.

Усуваючи розбіжності в застосуванні статті 65 СК України у даній справі, ВСУ дійшов висновку, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об’єкта права спільної сумісної власності.

ВСУ також зазначив, що право на компенсацію частини вартості внеску виникає в іншого чоловіка щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому випадку, якщо такі кошти всупереч статті 65 Цивільного кодексу України були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу в статутний капітал.

У зв’язку з вищевикладеними міркуваннями ВСУ також висловив правову позицію, згідно з якою учасник господарського товариства має право розпоряджатися належною йому часткою у статутному капіталі товариства без згоди другого чоловіка.

Це, принаймні, вже другий випадок, коли ВСУ орієнтує суди на застосування чинного законодавства по-іншому, ніж робить КСУ у своїх рішеннях.

Перша ситуація мала місце у зв’язку з прийняттям рішення КСУ від 1 квітня 2010 року, зі змісту якого випливало, що всі земельні спори мають розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Однак, як показала практика ВСУ з цього питання, останній орієнтував суди на розгляд таких справ залежно від суб’єктного складу в порядку господарського чи цивільного судочинства. Тому, тепер представництво інтересів в суді за даними категоріям спорів буде більш передбачуваним.