У практиці господарських судів України останнім часом досить поширеною стала проблема, пов'язана із справами про банкрутство шляхом "усіченої" процедури. Йдеться про банкрутство відсутнього боржника, яке передбачене статтею 52 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом" від 14 травня 1992 року (Закон).
Відмінність такої процедури, яка, згідно з пунктом 1 статті 52 Закони, може бути ініційована будь-яким кредитором відсутнього боржника незалежно від розміру його вимог і термінів виконання зобов'язань, від загальної процедури, передбаченої статтями 22-34 Закону, полягає в тому, що в ході "усіченої" процедури не створюється комітет кредиторів. Ліквідатором відповідно до пункту 2 статті 52 Закону призначається кредитор, що ініціював процедуру банкрутства (кредитор, що ініціює), якщо отримана його згода.
Метою такої процедури за задумом законодавця є спрощена і прискорена
ліквідація збанкрутілих підприємств, керівні органи яких неможливо відшукати через відсутність юридичної особи по місцезнаходженню, вказаному в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, внаслідок чого відсутня можливість організувати повноцінну процедуру банкрутства.
Проте практика свідчить про те, що "усічена" процедура не завжди працює за призначенням. Досить часто положення статті 52 Закону недобросовісно використовуються з метою ініціації "штучного" банкрутства. Для цього створюється штучна заборгованість перед кредитором (можуть використовуватися, наприклад, прості векселі), який є особою, пов'язаною (юридично або фактично) з боржником. Такий кредитор звертається до суду і ініціює банкрутство, займаючи позицію ліквідатора.
Стаття 52 Закону надає кредиторові, що ініціює (ліквідаторові) широкі повноваження. Так, відповідно до пункту 7 цієї статті, що посилає до статті 31 Закону (що встановлює черговість задоволення вимог кредиторів), але що не встановлює чіткий порядок розгляду ліквідатором заявлених вимог, ліквідатор одноосібно вирішує питання відносно задоволення або відмови в задоволенні вимог кредиторів. При цьому судовий контроль процедури залишається мінімальним.
Ліквідатор не зобов'язаний надавати суду реєстр вимог кредиторів, як це передбачено нормами законодавства в межах загальної процедури банкрутства.
За таких умов досить хистким стає положення інших кредиторів юридичної особи, відносно якої відкрита процедура банкрутства відповідно до статті 52 Закону.
Підстави для захисту
Для захисту своїх інтересів до нас звернувся реальний кредитор господарського підприємства, відносно якого була розпочата "усічена" процедура банкрутства. Її ініціатором став один з кредиторів. Отримавши повноваження ліквідатора, він з власних міркувань відхиляв законні вимоги інших кредиторів. Захистити свої інтереси у такій справі непросто, норми Закону фактично ставлять хід процедури в залежність від сумлінності ліквідатора.
Згідно з приписами пунктів 3, 5 і 6 статті 52 Закону, ліквідатор (яким є кредитор, що ініціює) зобов'язаний письмово повідомити про визнання відсутнього боржника банкротом усім відомим йому кредиторам.
А у разі виявлення майна відсутнього боржника - подати до суду клопотання про заміну самого себе на ліцензованого арбітражного керуючого, що передбачено пунктом 3 статті 52 (імперативна норма), а також клопотання про припинення "усіченої" процедури ліквідації і переходу до загальних судових процедур у справі, що передбачено пунктом 6 статті 52 (диспозитивна норма, тобто такий перехід не є обов'язковим).
Проте часто виявляється, що ліквідаторові "невідомі" реальні кредитори банкрота і виявити майно відсутнього боржника йому "не вдається". У такій ситуації кредитори ризикують залишитися ні з чим.
Чинне законодавство України побудоване таким чином, що в "усіченій" процедурі кредитори, вимоги яких були відхилені ліквідатором, мають дуже мало процесуальних можливостей для участі в процедурі банкрутства. Такі заявники юридично не є кредиторами і не вважаються учасниками процедури в розумінні законодавства. Єдиним засобом захисту, що залишається в їх розпорядженні, є право на оскарження рішень ліквідатора, передбачене пунктом 7 статті 52 Закону.
Інноваційне трактування
Для захисту інтересів клієнта в згаданій справі нами була ініційована заміна ліквідатора на професійного
арбітражного керуючого. Незважаючи на те що така процедура і передбачена пунктом 3 статті 52 Закони, але відповідна ухвала виноситься господарським судом лише на підставі клопотання кредитора (з формулювання пункту 3 статті 52 не зовсім зрозуміло, мається на увазі кредитор, що лише ініціює, або кредитор, вимоги якого визнав ліквідатор, або інша особа, що заявила свої вимоги до ліквідатора).
Процедура заміни ліквідатора на арбітражного керуючого не деталізована нормами Закону. Суди також не мають чітких вказівок, в яких випадках і на яких підставах вони повинні здійснювати цю процедуру. Так, в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про банкрутство" № 15 від 18 грудня 2009 року процедурі банкрутства відсутнього боржника присвячений лише пункт 104, де проблема заміни ліквідатора арбітражним керуючим не освітлюється.
Немає роз'яснень з цього питання і в рекомендаціях Президії Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом" № 04-5/1193 від 4 червня 2004 року.
У своєму клопотанні ми обґрунтували вимоги відносно заміни ліквідатора імперативністю вказаного вище припису про таку заміну і обумовленістю цього правила тільки виявленням майна боржника, про наявність якого (майна) діючий ліквідатор не повідомив суд і не вжив заходи, передбачені статтею 52 Закону. Наявність такого майна підтверджувалася відповідними документами.
На підставі цього, посилаючись на неналежне виконання ліквідатором своїх обов'язків впродовж встановленого Законом терміну (згідно з пунктом 2 статті 22 Закону, ліквідаційна процедура не може тривати довше 12 місяців), до суду першої інстанції були висунені ряд вимог, у тому числі про припинення повноважень ліквідатора і призначення ліквідатором арбітражного керуючого. Таке тлумачення норм Закону хоч і виглядає логічним, враховуючи мету процедури банкрутства, є досить широким і інноваційним.
Ініційоване нами призначення арбітражного керуючого було здійснене судом першої інстанції в порядку заміни попереднього ліквідатора, тоді як ця процесуальна дія врегульована загальними нормами Закону (пункт 9 статей 3-1 Закону) і не вимагає клопотання кредиторів.
Місцевий господарський суд, виносячи ухвалу, погодився із запропонованим нами системним трактуванням норм Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом" (ухвалою апеляційного господарського суду ця частина рішення суду першої інстанції залишилася в силі), створивши тим самим досить корисний судовий прецедент.
Тепер чекаємо думку Вищого господарського суду України по даній справі, яке, хотілося б вірити, буде не менш логічним, ніж позиція судів попередніх інстанцій.
ДЕДИЩЕВА Вікторія - юрист ЮК "Сетра", м. Київ
ДУМКА
Відсутній нюанс
Сергій БАЛАНЧУК,
партнер мережі судової практики VSLitigationАналіз судової практики ВГСУ, що склалася за результатами розгляду справ про банкрутство по статті 52 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом", свідчить про формування єдиної практики по деяких нюансах цієї процедури, а саме:
- єдиним належним і допустимим доказом відсутності боржника по його місцезнаходженню є відповідний запис про це в ЕДР. Інші докази (акти податкових органів, органів виконавчої служби і так далі) такими для судів не являються;
- при виявленні майна боржника, вартість якого перевищує витрати на проведення процедури банкрутства, відбувається перехід на загальну процедуру банкрутства;
- недотримання ліквідатором боржника вимог про особливий порядок повідомлення потенційних кредиторів (в основному це відноситься до податкових органів і різних державних фондів) є основою для відмови в затвердженні ліквідаційного балансу і звіту ліквідатора.
