Статтею 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що суди можуть приймати у своє провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, окрім випадків, передбачених в статті 77 цього Закону, і у разі, якщо дія або подія, що послужила основою для подання позову, мала місце на території України.
А статтею 32 вказаного Закону передбачено, що у разі відсутності вибору права до змісту угоди застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок з угодою. Якщо інше не передбачено або не виходить з умов суті угоди або сукупності обставин справи, то угода тісніше пов'язана з правом держави, в якій сторона, яка повинна здійснити виконання, що має вирішальне значення для виконання угоди, має своє місце проживання або місцезнаходження.
14 вересня 2011 року Вищий господарський суд України, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства оборони Російської Федерації (РФ) на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 4 липня 2011 року у справі за позовом фізичної особи - підприємця гр-ки В. до Міністерства оборони РФ про стягнення заборгованості і збитків, встановив наступне.
Звернувшись до суду з цим позовом, фізична особа - підприємець гр-ка В. (позивач) просила стягнути з Міністерства оборони РФ (відповідач) 48 765,37 грн., з яких 39 765,37 грн. основного боргу, 9000,00 грн. збитків, обгрунтовувавши свої вимоги неналежним виконанням відповідачем розрахунку за поставлену продукцію.
Рішенням Господарського суду м. Севастополя від 4 травня 2011 року, залишеною без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 4 липня 2011 року, позовні вимоги задоволені частково, стягнуто з відповідача заборгованість за поставлену продукцію у розмірі 39 765,37 грн., в задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
У касаційній скарзі відповідач просить відмінити ці судові рішення в частині стягнення з відповідача заборгованості і припинити провадження у справі, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права.
Відзив на касаційну скаргу не поступив.
Сторони не використали наданого законом права на участь своїх представників в судовому засіданні.
Розглянувши в касаційному порядку оскаржені рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на наступних підставах.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, 14 серпня 2008 року між Міністерством оборони РФ в особі командира в/ч * гр-на До. (держзамовник) і фізичною особою - підприємцем гр-кой В. (постачальник) укладений державний контракт № **, 18 серпня 2008 року контракт № ***, 19 вересня 2008 року контракт № ****, за умовами яких позивач зобов'язується поставити на користь відповідача продовольчі товари.
Згідно з пунктом 5.1 контрактів № **, № ***, № ****, у разі невиконання постачальником у встановлений термін умов контрактів по постачанню продукції або у разі дострокового розірвання контрактів в повному об'ємі або частково (у разі невиконання постачальником погодженого графіку відвантаження (постачання) вказаного в специфікації), постачальник сплачує держзамовникові неустойку у розмірі 50 % від вартості невідвантаженої (непоставленою) продукції.
У разі несвоєчасного відвантаження (постачання) продукції, згідно з контрактами, постачальник сплачує держзамовникові пеню у розмірі 0,1 % від вартості невідвантаженої (що недопостачає) продукції за кожен день невідвантаження (недопостачання), що розраховується з дня, що йде за днем терміну відвантаження (постачання), вказаного в специфікації. У разі невідвантаження (непостачання) продукції більш ніж два дні від погодженого терміну продукція вважається непоставленою.
Відповідно до статей 235 і 237 Господарського кодексу (ГК) України неустойка і пеня утримуються в односторонньому порядку за рахунок кредиторської заборгованості у замовника перед постачальником (при її наявності).
Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем, на підставі пункту 5.1 контрактів, були виставлені позивачеві претензії № ***** від 5 вересня 2008 року і № ****** від 30 вересня 2008 року на загальну суму 254,97 грн., які були погашені за рахунок кредиторської заборгованості за фактично поставлену продукцію. Вказані претензії позивачем визнані.
Також, на підставі пункту 5.1 контрактів, відповідачем були виставлені позивачеві претензії № ******* від 6 листопада 2008 року на суму 39 000 грн. і № ******* від 6 листопада 2008 року на суму 510,40 грн. Вказані суми були погашені за рахунок наявної кредиторської заборгованості перед позивачем, проте не визнані позивачем.
Суди свої рішення мотивували тим, що матеріалами справи підтверджується заборгованість відповідача перед позивачем за поставлену продукцію, положення статей 235, 237 ГК України про оперативно-господарські санкції, на які посилався відповідач, не можуть бути застосовані до ¬спірних правовідносин, суперечка підлягає розгляду в господарських судах України, тому немає підстав для припинення виробництва, а посилання позивача про наявність збитків в сумі 9000 грн. є необгрунтованими.
Як відзначалося вище, сторони договору в пункті 5.1 укладених між ними контрактів передбачили встановлення і порядок несення відповідальності у разі порушення сторонами умов договору.
Так, у вказаному пункті контрактів сторони домовилися, що неустойка і пеня за прострочення постачання утримуються в односторонньому порядку за рахунок наявної кредиторської заборгованості у замовника перед постачальником.
У статті 3 Цивільного кодексу (ЦК) України як один із загальних принципів цивільного законодавства встановлена свобода договору, яка преду¬подивляється, зокрема, і свободу у визначенні його умов.
Статтею 6 вказаного Кодексу передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (частина 3).
Таким чином, згідно з вимогами чинного законодавства, сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини за власним розсудом, тому встановлена сторонами відповідальність за прострочення виконання зобов'язання не суперечить матеріальному праву України і, відповідно, не тягне правових наслідків у вигляді задоволення позовних вимог по приведених підставах.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 28 березня 2006 року по справі Господарського суду м. Києва № 48/297.
В той же час, згідно з приписами статті 526 ЦК України, зобов'язання повинне виконуватись належним чином, згідно з умовами договору і вимогами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог - відповідно до традицій ділового обороту або інших вимог, які зазвичай ставляться.
Згідно із статтею 216 ГК України, учасники господарських стосунків несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, предусмот¬ренных цим Кодексом, іншими законами і договором.
Отже, визначена умовами контрактів відповідальність за порушення у сфері господарювання є обов'язковою для сторін, які її визначили.
В той же час судами не встановлено, чи мали місце порушення позивачем умов укладених контрактів, на що посилався відповідач, заперечуючи проти позову, чи мала місце на час застосування відповідачем відповідальності кредиторська заборгованість, визначена умовами договору, чи правильно розрахована сума неустойки і пені відповідачем у разі встановлення фактів порушення позивачем умов контрактів відносно постачання, чи правомірно відповідачем було застосовано умову контактів № **, № ***, № ****, викладене в останьому реченні пункту 5.1, шляхом утримання нарахованих штрафних санкцій відповідачем в рахунок кредиторської заборгованості перед позивачем.
Усе вищевикладене має значення для вирішення питання про наявність або відсутність у відповідача заборгованості перед позивачем.
Відносно аргументів відповідача про необхідність застосування господарським судом норми пункту 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу (ГПК) України, у зв'язку з тим, що спір не підлягає розгляду в господарських судах України, Вищий господарський суд України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про їх необгрунтованість, враховуючи наступне.
Статус Чорноморського флоту РФ на території України визначений Угодою між Російською Федерацією і Україною про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, яке ратифіковане Законом України від 24 березня 1999 року і набуло чинності 12 липня 1999 року.
Відповідно до цієї Угоди з'єднання і військові частини Чорноморського флоту РФ, дислоковані на території України, визначені як військові формування (стаття 2), і передбачено, що військові формування здійснюють свою діяльність в місцях дислокації відповідно до законодавства РФ (стаття 6).
Згідно частини 8 вказаної Угоди, утримування військових формувань на території України, їх комплектування особовим складом, фінансування і забезпечення усіма видами постачання і запасів здійснюються РФ.
Контакти № **, № ***, № **** укладені між фізичною особою - підприємцем і Міністерством оборони РФ в особі командира в/ч частини *.
Міністерство оборони РФ як юридична особа, наділена правами власника майна, закріпленого за Збройними Силами РФ, здійснює юридично значимі дії, спрямовані на реалізацію наданих йому законодавством РФ повноважень, і є належним відповідачем у справі.
Згідно із статтею 1 Угоди держав - учасників СНД "Про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності", що набуло чинності для України 19 грудня 1992 року, ця Угода регулює питання вирішення справ, витікаючих з договірних і інших цивільно-правових стосунків між господарюючими суб'єктами, з їх стосунків з державними і іншими органами, а також виконання рішень по них.
Згідно із статтею 4 вказаної Угоди, компетентний суд держави - учасника Співдружності Незалежних Держав (СНД) має право розглядати вказані в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави - учасника СНД, зокрема, виконано або повинно бути повністю або частково виконано зобов'язання за договором, що є предметом спору. Компетентні суди держав - учасників СНД розглядають справи і в інших випадках, якщо про це є письмова угода сторін про передачу спору до суду.
Статтею 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що суди можуть приймати у своє провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, окрім випадків, передбачених в статті 77 цього Закону, і у разі, якщо дія або подія, що послужила основою для подання позову, мала місце на території України.
А статтею 32 вказаного Закону передбачено, що у разі відсутності вибору права до змісту угоди застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок з угодою. Якщо інше не передбачено або не виходить з умов суті угоди або сукупності обставин справи, то угода тісніше пов'язана з правом держави, в якій сторона, яка повинна здійснити виконання, що має вирішальне значення для виконання угоди, має своє місце проживання або місцезнаходження.
Згідно з пунктом 5.4 контрактів № **, № ***, № ****, сторони встановили, що спори, що виникають між постачальником і держзамовником при укладенні, зміні, розірванні і виконанні контрактів на постачання продукції, а також відшкодуванні збитків, що зазнали, і інші можливі спори, розглядаються у встановленому законодавством порядку в Господарському суді м. Севастополя.
Враховуючи вищевикладене, Вищий господарський суд України відмічає, що цей спір підлягає розгляду в господарських судах України із застосуванням українського законодавства, а посилання відповідача на необхідність припинення провадження у справі згідно з пунктом 1 частини 1 статті 80 ХПК України безпідставна.
Таким чином, оскільки суди неповно встановили обставини справи, які потрібні для правильного вирішення спору, прийняті ними рішення в частині задоволення позовних вимог підлягають відміні з переданням справи в цій частині на новий розгляд.
Враховуючи, що рішення судів в частині відмови в задоволенні позовних вимог сторонами не оскаржені, підстав їх переглядати, а тому і змінювати, і відміняти в суді касаційної інстанції в цій частині немає.
Під час нового розгляду справи слід врахувати вищевикладене, і вирішити спір згідно з вимогами чинного законодавства.
Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9 пунктами 1, 3 частини 1 статті 111-10, 111-11, 111-12 ХПК України, Вищий господарський суд України ухвалив:
- касаційну скаргу Міністерства оборони РФ задовольнити частково;
- постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 4 липня 2011 року і рішення Господарського суду м. Севастополя від 4 травня 2011 року в частині стягнення з Міністерства оборони РФ заборгованості в сумі 39 765,37 грн. відмінити;
- в цій частині справу направити до господарського суду першої інстанції на новий розгляд;
- в іншій частині постанова Севастопольського апеляційного господарського суду від 4 липня 2011 року залишити без змін.
(Постанова Вищого господарського суду України від 14 вересня 2011 року. Справа № 5020-9/326-12/196. Головуючий - Мачульский Г. М. Судді - Бакуліна С. В., Рогач Л.І.)
